Олександр Мороз: Ухвалюючи Конституцію, ми бачили країну народною республікою


Нинішній тривалий карантин — змога без поспіху оцінити стан речей, відділити важливе від суєтного, з відстані часу інакше побачити зроблене тобою самим чи разом з іншими. Побачити, що з того є успіхом, а що — невдачею, що було випадковим, а що — закономірним, що залишається (чи варте збереження) у твоїй і суспільній пам’яті як опора, дороговказ, як відправна точка для багатьох перемін.

Саме таке значення має Декларація про державний суверенітет України, прийнята парламентом 30 років тому. Про підготовку й ухвалення декларації, про потребу її прийняття писали і говорили багато хто, особливо до 10- і 20-річчя після 16 липня 1990-го. Доводилося писати і мені, інколи вступаючи в дискусію з авторами, котрі у факті ухвалення документа виділяли особисті заслуги, підтвердження «тяглості історії» та інші речі, придатні для використання у відповідний період, частіше — для пропагандистських потреб. Я ж повторю деякі аргументи, висловлені 30 років тому і згодом, оскільки вони, на моє переконання, цілком об’єктивні і можуть бути корисні для тих, хто цікавиться новітньою історією України, і для тих, хто формує її правове поле тепер.

Отже, декларація була відповіддю на виклики, що з’явилися як сигнали можливого розвалу СРСР. Зовнішні і внутрішні фактори цієї переміни, об’єктивні і суб’єктивні чинники, варіанти наслідків тощо — про все це і йшлося багато разів і продовжуватиметься ще довго в політичних, ідеологічних, історичних дискусіях. Газетна стаття — не зовсім придатне місце для такої аналітики. З усього розмаїття міркувань про той період варто засвоїти абсолютне: Україна з’явилася як незалежна держава внаслідок розвалу СРСР. З цієї ж причини і майже одночасно з’явилося ще 14 суверенних держав. Тому, з повагою ставлячись до багатьох намірів, мрій і дій щодо суверенітету в попередні роки і десятиліття з боку представників українського суспільства, слід знати, що єдиною і вирішальною обставиною появи незалежної держави став факт припинення існування СРСР. Сказане не применшує значення такої вікопомної події чи видатної ролі українського народу, котрий здійснив відповідальний вибір у грудні 1991 року. А головним фактором розвалу Союзу Радянських Соціалістичних Республік стало бездарне керівництво країною, нездатне реформувати неприпустимо централізовану систему управління, неспроможне збагнути суть процесів, що закономірно розвивалися в економічній, політичній, соціальній, духовній складових суспільного життя. «Ми не знаємо суспільство, в якому живемо», — приблизно це визнав один з останніх керівників Союзу Радянських Соціалістичних Республік Ю. Андропов. Це «незнайоме» суспільство і держава стали об’єктом управління для демагогів і дилетантів, претендентів на лідерство без жодних на те підстав, створених власним розумом і практичним досвідом.

У статті «Насправді було так»* я згадую: «Практичним стартом для розвалу Союзу Радянських Соціалістичних Республік стала анархія (іншого слова не підберу) підготовки нового Союзного договору... Розпочався парад суверенітетів.

Ситуація заходила в глухий кут. Безвольні, плутані тлумачення в Москві посилювали напруження в республіках. В Україні, наприклад, частина депутатів — Народна Рада — вважала неможливим готувати такий договір взагалі. Мовляв, здобудемо реальну незалежність, матимемо Конституцію, банк, армію, а тоді подумаємо про договір. Теоретично думка нібито й правильна. Але на практиці вона мала інший вигляд. Договір був потрібен як формула суверенітету. Цю думку висловлював я, її обстоювала значна частина депутатів. У договорі потрібно було гарантувати недоторканність кордонів, визначити частку активів і боргів, долю Збройних Сил, технологічно єдиних підприємств і галузей, розібратися з ціновою політикою, взаємними поставками, трудовим законодавством, майном, з компетенцією Рад у республіках щодо законодавчих функцій і ще багато з чим. З тим, що згодом вилазило боком через невизначеність і неготовність вирішувати проблеми. Згадаю тільки «чорнобильське» законодавство, прийняте з розрахунку на його фінансування із союзного бюджету, що виявилося здебільшого обманом для мільйонів співгромадян. Чи згадаємо про базу для дипломатичних місій, яку Україні довелося згодом створювати з нуля і самотужки, адже розподілу союзного майна не відбулося.

Проте над «розподільчим актом», як виявилося, працювати було нікому. І це не дивно: всі лідери, які засвітилися в ті роки, народилися і виросли в сорочках єдиної адміністративної та економічної системи. Вони не знали, як грамотно ділити. А руйнувати вже навчилися.

Над декларацією Верховна Рада України працювала напружено. У результаті з’явився, в принципі, толковий варіант. А прийняти його було складно, бо Україна в Союзі була ніби Квебек у Канаді. Так восени 1990 року в нашому парламенті висловився американський президент. Однак у Росії під впливом Б. Єльцина була прийнята своя декларація (12 червня. — Ред.). Після того у нас проблем не стало. Щоб не було вагань, Л. Кравчук запропонував написати в документі, що декларація є основою Конституції і Союзного договору. Переважну більшість «за» було гарантовано».

Звернемо увагу на два моменти. Нині (і вже тривалий час) на російських пропагандистських каналах як глузування чути оцінки щодо «н э з а л е ж н о ї» України, тим самим мало не виправдовуючи анексію Криму й агресію на Донбасі. Пародійність проявів нашої влади і державної політики, звісно, припускає таке глузування, в тому числі приховане, від представників інших країн, не тільки Росії. Але різноманітним «вечірнім мудозвонам» варто було б не забувати, як вони (і такі, як вони) плескали в долоні ініціаторам «розвалу Центру», домагаючись незалежності — від кого?! — Російської Федерації, як «вболівали за демократію» під час розстрілу танками московського Білого дому в 1993 році. Тоді з України пролунала лише одна політична заява (підписана мною) про допущене в Москві варварство. Про що в розмові з американським послом той визнав: «Звісно, варварство. Але ж вони — з Єльциним — демократи...». Вже тоді неважко було зрозуміти, звідки живляться агенти впливу в Москві і столицях республік, як і під чиїм впливом формується політика нових держав, найперше України, котра (політика) не має жодного стосунку до ідеї суверенності та інтересів українського народу.

Другий момент — зафіксоване в декларації орієнтування на майбутню Конституцію України. Зміст декларації перетворився на вищий закон, оскільки вона затверджена Актом про незалежність на Всеукраїнському референдумі 01.12.1991 року. Керуючись волею народу, в тексті Конституції логіку декларації вдалося обстояти, долаючи зусилля президентської угодовської камарильї. І не вина самої Конституції та справжніх державотворців — народних депутатів першого-другого скликань, що орієнтири декларації, відображені в Конституції, залишаються дедалі більше декларативними, непов’язаними з реальними діями української влади, рухаючи тим самим країну в бік, протилежний передбаченому в декларації, тобто рухаючись до втрати суверенітету.

Зі змісту Конституції — дзеркального відображення декларації — дедалі більше вихолощується суть її норм. Ухвалюючи їх, ми — члени парламенту першого скликання — попри різні ідеологічні уподобання, бачили країну народною республікою, в якій людина з її правами та інтересами була головним предметом турботи держави, а сама людина — творцем такої держави та джерелом влади у ній. Насправді в нинішній Україні людина і держава — якщо не вороги, то антагоністи. Бо державу уособлюють представники 4—5 відсотків населення, і на ці відсотки вона працює, решта — власне народ — є об’єктом визискування, маніпуляцій, споживачем лукавства й омани від влади. Часто — добровільної омани. Вона за багато часів у різні періоди стала майже ментальною ознакою народу. Це прикро визнавати, остерігаючись осуду, але так є. Озирнімось довкола себе, наприклад, у час виборчих кампаній, загляньмо собі в душу: скільки в ній і чого від громадянина і скільки — від обивателя...

Обивательському суспільству легше «вішати локшину» на вуха, причому різноманітного, навіть абсурдного змісту: «ринок усе відрегулює», «держава — поганий господар», «безвіз — можливість українцям подорожувати», «транш МВФ — досягнення», «створено найсильнішу армію у Європі», «всі політики — злодії», «у владі всі однакові», «земля як товар — власність лише українців», «таблиця множення зайва», «Птоломей малював сучасну карту України», «знищення медицини — потрібна реформа», «розкол церкви об’єднує Україну», «мінімальна зарплата і пенсія задовольняють прожитковий рівень», «9 травня — не День Перемоги», «нові обличчя в політиці — запорука успіху» тощо. Ці та інші сентенції формулюються платними спеціалістами вправніше, створюючи суспільну атмосферу кривих дзеркал. Обиватель мусить повірити, що бензин за 25 грн/л «рухає Україну вперед», що в тарифі на електроенергію мусить враховуватися доставка вугілля з Роттердама, що плата за прибудинкову територію йде на її впорядкування, що без мільйонних зарплат іноземцям державні компанії пропадуть, що з бурштином, лісом, митницею... у нас усе гаразд. Мусить повірити, хоч він знає, що всі відносини будуються на... хабарі, відкаті, що корупція пронизує всю систему життя, спотворюючи його у всьому — від народження дитини до тризни. І все це тому, що людина відсторонена від держави і влади, хоч декларація і Конституція передбачають протилежне.

Минуло чверть століття з моменту ухвалення Конституції, а частина органічних законів, у ній передбачених, ніяк не можуть потрапити до сесійного залу. Серед них закони про всеукраїнський і місцеві референдуми, котрі при їх справедливому змісті і регулярному застосуванні здатні закріпити у свідомості людей відчуття відповідальності за політичні (і не лише) рішення, відчути зв’язок між своєю громадянською позицією і якістю власного життя. Значення цих законів розуміли всі президенти, і всі вони блокували рух у бік демократії і народовладдя. Тому-то на тридцятому році незалежності робляться навіть порівняння ефективності «епох» Кучми, Ющенка та інших, хоча у парламентсько-президентській республіці такі «епохи» — абсурд, а їх існування — свідчення спотворення Конституції, передусім гарантами її дотримання. «Епохи» відрізняються лише інерцією затухання радянської економіки та особистими якостями глав держави, їх здатністю до перевтілення на роль монарха. І річ навіть не в тому, що така роль нікому з них не була посильна, а в тому, що Основний Закон такої ролі не передбачає. Невідповідність визначених правил і реальних владних функцій в усі роки незалежності провокувала ініціативи щодо змін Конституції. Першими ініціаторами тут були президенти, котрі обиралися за порядком, визначеним Конституцією, присягалися її дотримуватись і, схоже, не вчитавшись у її зміст, одразу домагалися для себе вищих повноважень. Практика років при Кучмі, Ющенку, Януковичу призвела до того, що вже при Порошенку Конституція (декларація — тим паче) стали таким собі антуражем державності, котрий нібито й відображав волю народу, але не міг передбачити прихід на вищу посаду «супергеніїв», повністю керованих до того ж наставниками на зразок Байдена, Маккейна, Сороса і т. п. Антураж, як годиться, і тепер лежить собі на видному місці, а управління здійснюється так, як велять наставники. Благо, вони не заважають багатіти. Ні, не народу, а його правителю.

От і виходить, що в декларації, за поданням найпатріотичніших депутатів з Руху, Україна визначена нейтральною позаблоковою, без’ядерною державою. Україна урочисто проголосила про цей намір, а згодом під впливом не менших «патріотів» та за ініціативою (і з передвиборчої потреби) п’ятого Президента в Конституції з’являється запис про майбутнє членство у військово-політичному блоці. В блоці, перспектива якого теж не зовсім певна, і тому, мабуть, про нього жодні Конституції (крім нашої) не згадують.

Подібне стосується інших записів. Як, скажімо, можна забезпечити загальнонародну власність на землю, та ще й під особливою охороною держави, як матеріальної основи суверенітету (так передбачено в декларації і Конституції), якщо вона за специфічно прийнятим законом невідворотно перейде в руки зарубіжних хазяїв? Для здійснення такого задуму, визрілого давно у Сороса та інших, використано той самий «аргумент» із задзеркалля: яким же власником можна вважати пайовика в селі, якщо він не може продати свій пай? Що таких власників сьогодні заледве 4% населення, що вони давно вже власники умовні, що вони могли б своїм правом за гроші(!) поступитися українській державі — про це знавці турборежиму забули. Але ж забули і про права майже всього народу, визначені ст. ст. 13—14 Конституції!

Невже владці (парламентарії передусім) не розуміють, що об’єкти права державної власності не можуть бути предметом приватизації за будь-яких умов, тим паче якщо вони визначені об’єктами права власності українського народу. Це право, виділене Конституцією, не може бути скорочуваним. Дії всупереч цьому праву нагадують приватизовану законність (вислів професора О. Ющика). Такі дії позбавляють державу основ її суверенітету.

Коли президентська влада (самопроголошена — за функціями, котрими користується) намагається задовольнити вимоги зарубіжних наставників, вона використовує термін «реформа». Це зручний прийом: реформа — дефініція обтічна, безмежна. У державному управлінні будь-яка реформа має визначатися її кінцевою метою. Коли ж мета наперед не визначена або ж визначена не у нас, виникає підозра щодо авантюри. Так є з медичною, освітянською, пенсійною, адміністративною та іншими «реформами». Чим викликана, скажімо, потреба в медичній реформі? «Поліпшенням медичного обслуговування», — пояснить черговий «несовок». «Та ні, — відповість будь-який лікар (і пацієнт), спробувавши «переваг» від новацій, — це погіршення обслуговування, це в багатьох випадках позбавлення медичної допомоги». А мета реформи — скоротити населення, перекласти медичні витрати з держави, з її бюджету (так вказано в Конституції) на пацієнта, та ще й так, щоб на його біді хтось нажився. Тому застосування правил, ефективних у багатьох країнах, де витрати на одного пацієнта в десятки разів більші, ніж були чи є у нас, означає, що, забезпечуючи таку ціну медичних послуг на одного пацієнта, треба економити на 10—20 інших хворих. Або ж хворий сам мусить за все платити. А не може — перспектива очевидна на прикладах туберкульозних і психдиспансерів. Зрозумілі також наслідки щодо позбавлення роботи лікарів та іншого медперсоналу. Натяки при цьому на страхову медицину — мертвому припарки. У країні, де розвалена економіка, де люди не мають роботи і заробітку, страхова медицина неможлива.

Нинішня епідемія — об’єктивний екзаменатор системи охорони здоров’я. Виявилося, що радянська система (система Семашко) ніяк не поступається, а багато в чому переважає системи західних країн. Приклад, зокрема, Китаю чи Росії — тому свідчення. Телебачення дає змогу побачити швидке і масштабне розгортання найсучаснішої протиепідеміологічної мережі в Росії, порівняти її зі злиденним інфекційним відділенням обласної лікарні в Чернівцях, де лікарі самовіддано(!) зустріли першу атаку біди. Порівняти і зрозуміти, чому лише за рік майже 40 тис. українських медиків виїхали в Європу. Нашим реформаторам треба менше схилятися перед вимогами щодо економії на медицині та спрямувати свої зусилля на стимулювання економіки. Вона — локомотив розвитку й основа стабільності держави. Злочини проти людини і народу (а так слід розуміти ліквідацію санепідемслужби і статистики в медицині), здійснені при палкій підтримці минулою владою імпортного в. о. міністра, слід негайно припинити, зробити аналіз наслідків, хоча б для того, щоб розібратися, що насправді з первинною ланкою медслужби, зі швидкою допомогою, з матеріальним становищем поліклінік і лікарень на всіх рівнях, з профілактикою небезпечних захворювань, з потребами медичної науки, з ефективністю (чи «ефективністю») закупок лікувальних засобів, організованих незамінною Супрун, з перспективою вітчизняної фармації... Усе це — вихідні дані для визначення кроків держави в напрямі захисту людини так, як передбачено її основоположними документами. Вони повинні працювати, ми ухвалювали їх не для оздоблення фасаду країни, а для організації справді соціальної і правової держави.

Вдумайтеся: ту ж мету щодо скорочення населення переслідує й адміністративно-територіальна «реформа». Вона рухається під ширмою об’єднання громад. Займаються нею виконавча(?) влада, держадміністрації, хоч це не їхні функції.

Декларація наголошує, що держава забезпечує верховенство Конституції на своїй території. А Конституція передбачає можливість добровільного об’єднання громад. Чи може хтось із представників нещодавнього режиму або й нинішніх посадовців пояснити, як це «благо» для народу здійснюється на практиці? Байок про те, що об’єднання привело до збільшення місцевих бюджетів, звучало уже доволі, хоч співвідношення державного і місцевих бюджетів (наскільки я володію інформацією) не змінилося, а загальні видатки зберігають тенденцію до їх скорочення. Так, декому з «об’єднанням» поталанило. За рахунок сусідів. Про це іноді героїчно доповідають ті з голів громад, кому пощастило.

А як же з добровільністю? Вона можлива як воля громад, визначена відповідно до їх статутів. Про них і закон є. Поза статутом рішення громад не легітимні. А щоб статут набув передбаченого законом значення, його треба зареєструвати. Починаючи аферу з «реформою», Порошенко, Яценюк і Петренко, аби не морочитися з волею громад, позбавили райвідділи юстиції права реєструвати статути, а обласним управлінням такого права не надали. (Я звертався до міністра юстиції, він пояснив, що «це питання в процесі вирішення».) Іншими словами, статути не діють, рішення громад фальшиві, об’єднання липові. А на папері — все як годиться. Як годиться для тих, хто на місцевому рівні «гармонізує» систему рад, освітянську і медичну мережу, позбавляючи людей змоги бодай доторкнутися до функцій (і функціонерів) публічної влади.

До людей якраз і потрібно було б звернутися. Це переважно жителі сіл та інших малих поселень, райцентрів. Ви не бачите, як збиткуються над вами? Йдеться ж не про те, що з вашого села чи містечка забрали державний прапор. У вас забирають середовище для проживання: закривають ФАП, магазин, школу. Роботи позбавили давно — «реформували» сільгоспвиробництво і кооперацію. Землю ви змушені будете продати чи просто позбудетесь її. Дітей учити ніде, у сімейного лікаря (з третього села) помочі не дочекаєтесь, як і «швидкої» з району (з ОТГ). Досягається одне: скорочення бюджетних видатків, звільнення чотирьох з п’яти працівників-бюджетників у нинішніх райцентрах. Куди, до речі, ви підете на роботу, лікарі, юристи, вчителі, управлінці, журналісти, працівники культури? На базар? З чим? Чого чекати? Та й тікати нікуди — у великих містах роботи теж нема, адже Україна — уже сировинна колонія. Для такої країни населення у 10—15 млн — оптимальна величина. Цієї оптимальності і прагнуть досягти зовнішні правителі та їх запопадливі маріонетки, яких ви своєю байдужістю раз-по-раз робите владою.

Чому ж ви мовчите, люди добрі? Адже нищиться держава, ваша держава. І вам про це говорилося сотні разів, ви ж вірили облесливим словам про блага вільного ринку, вас жахали несправедливістю при «комуняках» (чи знайдете ви серед тисяч палаців понад Дніпром та іншими річками бодай кілька «хатинок» лихих комуняк?).

Україна відзначається тепер у світі як неймовірно корумпована держава. І це не ознака відносин у бізнесі. Ні, це зрощення влади і криміналу, про небезпеку чого я і мої політичні однодумці попереджали уже понад 20 років тому.

Деградація суспільних відносин і державного управління зайшла занадто далеко. Суцільна корупція криміналізувала систему управління. Це доконаний факт. Утворилося злочинне кодло із середньої ланки «охоронців» права, інтересів людей і держави. На гроші платників податків воно засіло в кабінетах СБУ, поліції, прокуратури, митниці, фіскальних органів і судів. Переплетене взаємною порукою від спільної участі в злочинних оборудках, воно «стриже», нищить середній і дрібний бізнес, гнітить будь-які паростки економіки, висмоктує не менш як половину коштів, які мали б поповнювати бюджети. Вище керівництво згаданих відомств, схоже, уже нездатне впоратися із цією мафією, будучи інколи «підгодоване» нею, працюючи над проблемами олігархії, ставлениками якої воно є і якій середня ланка названих структур не вадить. Щоб зняти це ярмо з рамен держави (з шиї людей, які вміють працювати, створюючи робочі місця і розраховуючись чесно з державою), треба переглянути функції згаданих структур (передусім СБУ), бо коли «захисників» багато, їм тісно, вони перетворюються на грабіжників. Грабіжників, озброєних неконтрольованим правом, ставками державних зарплат, зброєю, жадобою наживи і цинізмом, зневагою до своїх жертв, до народу і держави взагалі. Це дно суспільного життя. На це дно опущена вся держава.

Потрібно не реформувати, а ламати існуючу систему. Чи готова влада (бо хто ж іще?) до цього завдання? Уявімо, що так. Тоді шлях єдиний — створювати умови для включення у владу народу, кожної людини. Приклад найперше скандинавських країн свідчить, що це можливо. Як для України — складно, але можливо. Почати із виборчого законодавства, практики референдумів, самоврядних реальних прав і спроможностей (переглянути закони про місцеві ради, про податкову і бюджетну системи. Не треба лізти у справи громад, створіть умови, вони самі де слід об’єднаються. І роботу людям знайдуть, і збережуть поселенську мережу), стимулювання власного виробництва, захисту ініціативних людей від найперше державних адептів «порядку», з перегляду умов міжнародного співробітництва, звільнення (попри всі складнощі) від зовнішнього управління. Потрібно опертися на людей із професійною підготовкою, досвідом і... совістю. Можливо, для протверезіння деяких... «достойників» передбачити найжорстокіші норми Кримінального кодексу і, бодай тимчасово, їх застосовувати.

Це не пропозиції панікера. Це спосіб поставити суспільні відносини і державне управління в рамки, окреслені декларацією і Конституцією. Задля інтересів людини, громадян України.

Задля порятунку країни.

Олександр МОРОЗ,
народний депутат України першого-п’ятого скликань

* О. Мороз «До булави треба голови».
Київ. Парламентське видавництво. 2016. ст. 18.

Опублікувати коментар

0 Коментарі